Из папки с грифом "Хранить вечно"

Циферблат годинника на розі
хуртовини снігом замели…
Нам з тобою, видно, по дорозі,
бо ішли й нікуди не прийшли.
Знов ті самі вулиці незрячі
і замету хвиля снігова.
Нам з тобою легко так, неначе
вітер нам підказує слова.
— Підкажи найлагідніше слово,
я його слухняно повторю.
Розгуляйся буйно і раптово,
заглуши усе, що говорю! —
Не було ні зустрічі, ні туги.
Не було пориву і жалю.
Я спокійна.
Я щаслива з другим.
Я тебе нітрохи не люблю.
А якщо заплачу і руками
я торкну ясне твоє чоло, —
нас не бачать леви біля брами:
левам очі снігом замело.

(с) Ліна Костенко

И это - на прощание.

Вечір-мисливець
підстрелене сонце
несе у сірому ягдташі.
Тягнуться хмари – скривавлені крила –
по травах,
по обрію,
по душі...

Уже сутеніє.
Туман каламутно
клубочиться в синіх ярах...
В такі хвилини
мандрівникам смутно.
Здається далеким шлях.

І роси холодні.
І втома нестерпна.
І стежка в село не пряма.
І плечі від ноші найлегшої терпнуть.
І на ніч притулку нема.

Заводить в село степова дорога.
Ні краю їй, ні межі.
Над нею – тини, перелази, пороги.
Та все чужі і чужі.

Іде Мандрівник.
Іде, обминає...
І раптом спинився як стій.
У нього нічого свого немає.
Та він уже й сам не свій.

Ішов, не спіткнувся, по цілому світу,
та й тут не спіткнеться, ачей...
Стоїть молодиця,
як тихе літо,
не зводить з нього очей.

А очі у неї – такі тривожні,
і голос бринить – як струна:
– Скажи мені, хто ти,
чудний подорожній? –
питає зненацька вона. –
Ти здалеку йдеш,
ти, напевно, втомився,
ти ноги об камінь побив.
Зайшов би в хату,
води напився.
Зайшов би в хату,
спочив.

– Спасибі за ласку,
за слово гостинне.
Я й справді йду вже давно.

А жінка стелить лляну  скатертину
і ставить на стіл вино.
А брови у неї – такі шовкові!
Вуста у неї – такі малинові!
Руки у неї – такі тендітні!
Очі у неї – такі привітні!

І вся вона – як жаринка, глянув – і обпікся.

Е-е-е,
поки не пізно,
пора прощатись.
А то тут можна навіки зостатись.

Шапку узяв,
почав її м'яти:
– Що ж, на добраніч,
пора вирушати...

Пильно вона йому глянула в очі:
– Куди ж ти підеш супроти ночі?

– Куди завгодно, аби із двору.
Хіба не боїшся ти поговору?

– Сказати правду – вже не боюся.
Люди говорять – а я сміюся.

Бо в тому правди нема і крихти.
Як мені легко, щоб їм так дихати!
Рано я, рано зосталась вдовою,
та й попливла, як лист за водою.

Живу одна,
живу, як черниця.
А люди кажуть – розпусна вдовиця.

Кажуть, гуляю,
кажуть, чаклую,
кажуть, чужих чоловіків чарую.
Кажуть, хлопців з розуму зводжу.
Кажуть, любити щиро не можу.
Кажуть, горілку я п'ю, як воду.
Кажуть, я маю відьомську вроду.
Трохи до мене чорти не літають...
Все вони бачать!
Все вони знають!
Тільки не бачать моєї муки,
як в самотині ламаю руки.

Що ж ти притих?
Будеш спати на сіні.
Між нами будуть двері та сіни.
Та два пороги.
Та клямка й засув.
Щоб я й тебе не зурочила часом.

І засміялася гірко, невесело.
Вийшла у клуню
Свічку світила.
Постіль на сіні пахучім стелила.
Чистим ряденцем її накривала,
білу подушку на сон підбивала...
Та й побажала спокійно спати.
Та й повернулась –
пішла до хати.
Грюкнули двері.
І зачинились.

... зорі крізь щілини в клуню дивились
поглядом тихим, далеким, глибоким:
– Холодно в ночі усім одиноким!

(с) Ліна Костенко